В епоху раннього середньовіччя в ювелірному мистецтві зазвичай використовувалися бронза і мідь, золото і срібло стали використовувати лише десь з 13 століття і тільки придворні майстри, щоправда почали поширюватися інкрустації дорогоцінним камінням. У народі ж використовували дешевші матеріали – срібло, виробне каміння типу малахіту, бірюзи, яшми, сердоліка.
Характерні техніки ювелірів ранньохристиянського середньовіччя – застосування неограненого каміння (кабошонів), холодна емаль, рослинні та зооморфні мотиви в орнаментах.
В ювелірному мистецтві Візантії переважали релігійні мотиви (розп’яття, потири, хрести, оклади та ін. культові предмети), тенденція до геометричних форм, прикраса емаллю, ажурним карбованим мереживом.
У середньовічній Індії майстри виготовляли особливо величезні пишні прикраси, адже саме там уперше у світі камені почали майстерно обмежувати, тим більше, що тільки в Індії на той час видобували алмази.
У середньовічному Китаї популярна обробка виробних каменів типу нефриту, яшми, коралів, бурштину. Майстри працювали стримано, прагнули підкреслити природну текстуру матеріалів, робили найчастіше гранично утилітарні речі: дзеркала, посуд, ступки, іграшки, шпильки.
У Київській Русі X-XII ст. переважають візантійські впливи: карбовані літургійні судини зі срібла, перегородчасті емалі для прикраси, скань і зерня, одночасне використання золота і срібла, відсутність рідкісного дорогоцінного каміння.
За матеріалами dic.academic.ru
